понеділок, 29 січня 2018 р.

28 січня 2018 р. у базиліці Св. Софії (Рим) папа Франциск зустрівся з громадою українців. «Слава Ісусу Христу!» цього вітання юного Хорхе Берґольйо навчив український священик салезіянин Степан Чміль, який після другої світової війни душпастирював серед українців у Аргентині. Майбутній Папа прислуговував йому під час Святої Літургії. Пізніше о. Степан прибув до Риму, де згодом отримав єпископські свячення з рук Блаженнішого Йосифа Сліпого. В Римі він відійшов до вічності сорок років тому, 22 січня 1978 року, а його тлінні останки спочивають у крипті собору Святої Софії.

Кількатисячна громада привітала Святішого Отця, який прибув з 20-хвилинним випередженням програми українською колядкою. Папу зустрів Блаженніший Святослав, який провів його до собору Святої Софії. На порозі храму його привітали представники молоді, що разом з Папою випустили в небо білу голубку, як символ миру. Прийнявши традиційний коровай, Папа звернувся зі словами привітання до присутніх, подякувавши за запрошення і гостинність та проказавши молитву за мир в Україні.
Увійшовши до храму, Святіший Отець благословляв дітей, зокрема, хворих. Далі він привітався з присутніми єпископами та представниками громади. Увійшовши разом з Блаженнішим Святославом до святилища, він проказав молитву перед престолом.
Вітаючи достойного гостя, Баженніший Святослав, насамперед, представив життя та діяльність української греко-католицької громади в Італії, символом єднання якої є цей собор, споруджений Блаженнішим Йосифом Сліпим. «Протягом 18 років, – розповів Глава УГКЦ про одного зі своїх попередників, – він перебував у радянських концентраційних таборах. Після звільнення в 1963 році він виявив бажання збудувати цю святиню, яка не тільки є катедрою нашої Церкви в Римі, але передусім меморіалом, який не дає змоги забувати про численні християнські церкви, знищені в Радянському Союзі, про мільйони жертв нацистських і комуністичних переслідувань».
Блаженніший Святослав зазначив, що «протягом багатьох років крипта цієї базиліки була єдиним місцем, де родини могли пом’янути та помолитися за своїх загиблих рідних і близьких, не знаючи, де вони поховані, чи не маючи змоги зробити це на місці їхнього поховання». І серед них був блаженний мученик Омелян Ковч, покровитель священиків УГКЦ.
«У цьому таборі смерті, у пеклі на землі, він писав, що бачить Бога, “єдиного і того самого для всіх − українців, євреїв, поляків, латишів і литовців” (З листа Блаженного до рідних)», – вів далі Глава УГКЦ, зазначивши, що його попередник Любомир Гузар встановив високу відзнаку на честь цього блаженного, якою нагороджують людей, «які в сучасному світі, пошматованому антилюдськими ідеологіями та війнами, будують мости для зближення різних Церков, релігій і народів». «Саме тут, в Італії, – додав він, – ми хочемо, щоб наша Церква через своїх вірних і пастирів продовжувала справу Блаженного Омеляна. Саме вчора у цьому соборі відбулася урочиста церемонія вручення цих відзнак».
Блаженніший Святослав також зазначив, що український народ вважає Святішого Отця «справжнім посланцем і будівником миру, миру справжнього та справедливого», якого особливо прагнуть серця в Україні. «Ми вдячні Вам, що пам’ятаєте про наш народ у своїх молитвах, за гуманітарну акцію “Папа для України”. Дякуємо за те, що Ви пробуджуєте совість європейського континенту, робите її чуйною до бідних, страждаючих, мігрантів і жертв несправедливості. Дякуємо за те, що Ви стали для нас посланцем Благої вістки Христа, за те, що проголошуєте спасіння тим, хто відчуває відчай і безнадію. Дякуємо, що відвідали нас тут у Римі! Сподіваємося, що цей візит є тільки першим кроком, добрим знаком Ваших майбутніх відвідин України! Благословіть нас, Святіший Отче!» – підсумував він.
Далі промовляв Святіший Отець, який опісля запросив всіх проказати молитву до Пресвятої Богородиці та разом з Блаженнішим Святославом уділив благословення.
Діти з місцевої громади подарували Папі мозаїку карти України в кольорах національного прапора та ляльки-мотанки. Від громади Святіший Отець отримав ікону Пресвятої Богородиці Оранти, вишиваний рушник та глечик з українським медом, а Посол України при Святому Престолі вручила від імені України факсиміле Пересопницької Євангелії. Представники Комітету вшанування блаженного Омеляна Ковча та цьогорічних лауреатів відзнаки на його честь подарували ікону блаженного.
Опісля Святіший Отець зійшов до крипти, де помолився при гробі єпископа Степана Чміля, поклавши перед ним запалену свічку. Вийшовши з храму, він знову звернувся до присутніх з кількома словами, запевнивши у своїх молитвах та прохаючи молитися за нього. А далі, уділивши своє благословення, вітався з вірними, які вигукували слова вдячності та любові. Перед від’їздом він разом з Блаженнішим Святославом знову випустив в небо білих голубів.
 Слово Папи Франциска
Ваше Блаженство, дорогий Брате Святославе, дорогі єпископи, священики, брати й сестри, щиро вітаю вас, я радий бути серед вас. Дякую вам за вашу гостинність та за постійну вірність: вірність Богові та Наступникові святого Петра, за яку ви неодноразово заплатили високу ціну.
Входячи до цього святого місця, я з радістю вдивлявся у ваші обличчя, слухав ваш спів. І якщо ми перебуваємо тут, зібрані в братньому сопричасті, то повинні подякувати також за численні обличчя яких тепер більше не бачимо, але які були відображенням люблячого погляду Бога на нас. Маю на увазі, зокрема, три постаті: перша – це кардинал Сліпий, 125-ту річницю народження якого спогадувано в році, який щойно закінчився. Він хотів та спорудив цей світлий собор, аби він сяяв, як пророчий знак свободи в роках, коли був заборонений доступ до численних місць культу. Але завдяки пережитим та пожертвуваним Господеві стражданням він приклався до спорудження іншого храму, ще величнішого та прекраснішого, будівлі з живого каміння, якою є ви (пор. 1 Пт 2,5).
Другою постаттю є єпископ Чміль, що упокоївся сорок років тому й тут похований: це людина, яка зробила багато добра в моєму житті. В мені залишається незабутній спогад про те, як у юності – я мав тоді 12 років – прислуговував йому під час Служби Божої. Він навчив мене прислуговувати, читати ваш алфавіт, відповідати на Службі. Від нього я дізнався, під час цього прислуговування три рази на тиждень, про красу вашої літургії; з його розповідей я отримав живе свідчення про те, наскільки випробовувалася та кувалася віра серед жахливих атеїстичних переслідувань минулого сторіччя. Я дуже вдячний йому та вашим численним “героям віри”: тим, хто як Ісус, засівали на хресній дорозі, зродивши плідний врожай. Бо справжня християнська перемога є завжди під знаком хреста, нашим прапором надії.
А третя постать, яку я хочу згадати – це кардинал Гузар (ми були введені в кардинальський сан того самого дня), який не лише був «Отцем і Главою» вашої Церкви, але й провідником і старшим братом багатьох між вами; Ваше Блаженство, Ви носите його в своєму серці, й чимало людей назавжди запам’ятають його любов, люб'язність та чуйну й молитовну присутність аж до кінця: незрячий, але бачив далеко поза межі цього світу. Ці свідки минулого були відкритими на Боже майбутнє, й тому дають надію в теперішньому. Багато серед вас, мабуть, мали ласку їх знати. Коли переступаєте через поріг цього храму, згадуйте, пам’ятайте батьків і матерів у вірі, бо вони є фундаментом, на якому стоїмо: ті, хто навчив нас Євангелія своїм життям, і надалі спрямовують нас та супроводжують в дорозі.
Верховний Архиєпископ говорив про матерів, про українських бабусь, які передають віру, які мужньо передавали її, христячи дітей. І також сьогодні, добро – а я про це говорю, бо знаю, – яке ці жінки роблять тут, у Римі, в Італії, піклуючись дітьми, як доглядальниці, передають віру в родинах, а деякі з них часто є літеплими в житті віри. Ви ж маєте мужню віру. Пригадую собі читання з минулої п’ятниці, коли святий Павло писав Тимотеєві про віру його матері й бабусі. За кожним із вас стоїть мама, бабуся, що передала віру. Українські жінки – дійсно героїні. Дякуймо Богові!
На шляху вашої римської громади стабільним орієнтиром є ця ректорія. Разом з українськими греко-католицькими спільнотами всього світу, ви влучно висловили свою душпастирську програму одним реченням: «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Я хотів би підкреслити два слова. Першим є зустріч. Церква – це зустріч, це місце, в якому можемо зцілити самотність, перемогти спокусу відокремлюватися та замикатися, де можемо черпати силу для того, аби перемагати замкненість у собі самих. Отже, спільнота – це місце, в якому поділяємо радощі й труднощі, куди приносимо тягарі серця, життєві незадоволення й ностальгію за рідним домом. Тут на вас чекає Бог, аби зробити стійкішою вашу надію, адже коли зустрічаємо Господа, все пронизується Його надією. Бажаю вам завжди тут черпати хліб для щоденної мандрівки, розраду серця, зцілення ран. Друге слово – живий. Ісус живий, Він воскрес та живий, і саме таким зустрічаємо Його в Церкві, на Літургії, в Слові. Тож кожна Його спільнота не може не виточувати аромат життя. Парафія не є музеєм пам’яток минулого чи символом присутності на території, але серцем місії Церкви, де отримуємо та поділяємо нове життя, що є життям, яке перемагає гріх, смерть та смуток, усякий смуток, і зберігаємо молодість серця. Якщо віра зроджуватиметься із зустрічі та промовлятиме до життя, то скарб, який ви отримали від ваших батьків, буде добре збереженим. Таким чином, ви зумієте запропонувати неоціненні добра вашої традиції також молодим поколінням, які приймають віру насамперед тоді, коли відчувають Церкву як близьку та живу. Молодь потребує цього відчуття, що Церква не є музеєм, що не є гробницею, що Бог не є щось далеке. Що Церква жива і дає життя, щоб Бог – це Ісус Христос, присутній у Церкві, це Живий Христос.
Я хотів би також скерувати вдячну думку до багатьох жінок, – хоч вже трохи говорив про це, але ще раз повторю, – які у ваших громадах є апостолками милосердної любові та віри. Ви є дорогоцінними та несете в численні італійські родини звіщення Бога найкращим з-поміж усіх способом, коли в своєму служінні опікуєтеся людьми через турботливу й ненав’язливу присутність. І це дуже важливо: ненав’язливість, служіння, свідчення: “Гляньте, яке це добра жінка” – й так передається віра. Віру треба передавати. Заохочую вас сприймати свою важку й часто мало задовольняючу працю не просто як роботу, але як місію: ви є орієнтирами в житті багатьох похилих віком людей, сестрами, які дають їм відчути, що вони не самотні. Несіть відраду та ніжність Господа Бога тим, які в своєму житті готуються до зустрічі з Ним. Це велике служіння близькості, приємне Богові, за яке вам дякую. Ви, що виконуєте роботу доглядальниць літніх людей, бачите, як вони відходять до вічності, може й забуваєте про них, бо з’являються інші, ще інші... Але пам’ятайте їхні імена: саме вони відчинять вам двері там, у потойбіччі.
Розумію, що в той час, коли перебуваєте тут, ваше серце б’ється для вашої країни, й пульсує не лише з любов’ю, але й з почуттям тривоги, насамперед, задля лиха війни та економічних труднощів. Я тут, аби запевнити вас у своїй близькості: я близький серцем, молитвами, близький тоді, коли приношу Євхаристійну жертву. Під час неї благаю Князя Миру, аби змовкла зброя. Його прошу також про те, щоб ви більше не мусіли вдаватися до таких величезних жертв, аби утримати своїх найдорожчих. Молюся за те, щоби в серці кожного з вас ніколи не згасала надія, але щоб оновлювалася мужність прямувати вперед та завжди розпочинати заново. Дякую вам від імені всієї Церкви, удіяючи всім вам і тим людям, яких ви носите в своєму серці, моє благословення. І прошу вас, будь ласка, не забувайте молитися за мене.
І хочу розповісти вам один секрет. Вночі, перед тим, як іти до ліжка, та вранці, коли прокидаюсь, я завжди зустрічаюся з українцями. Але чому? Бо коли ваш Верховний Архиєпископ прибув до Аргентини, коли я його побачив, то подумав, що це міністрант з української церкви, але це був єпископ! Він плідно працював у Аргентині й ми доволі часто зустрічалися. Потім він одного дня поїхав на Синод і повернувся Верховним Архиєпископом, щоб попрощатися. Коли він прощався, то подарував мені ікону, невелику, як половина аркуша, Пресвятої Богородиці. В Буенос-Айресі я тримав її у своїй кімнаті, й щовечора та щоранку вітався з нею. Це стало звичкою. А далі прийшла моя черга приїхати до Риму й не повернутися… Він міг повернутися, а я – ні… І я сказав, щоб мені привезли три книжки бревіарію, які я не взяв з собою, та інші найважливіші речі, між якими – цю ікону Богородиці Ніжності. Й щовечора, перед тим, як іти спати, цілую цю ікону, яку мені подарував ваш Верховний Архиєпископ, і зранку також вітаюся з нею. Тож можна сказати, що розпочинаю та завершую день по-українськи.
Джерело - http://uk.radiovaticana.va/news/2018/01/28/

Немає коментарів:

Дописати коментар